Кожного дня я йду до школи. Вона не лише місце моєї роботи, вона – моя друга домівка, в якій вирує своє життя, свої турботи, свої мрії, свої прагнення. Спочатку школа була моєю рожевою мрією, потім стала долею і, врешті-решт перейшла в сенс життя.
Я вчитель… Ці два чарівні слова не лише змушують мене зазирнути у власне серце, в свої думки, почуття, а й дають змогу відчути за спиною крила. Народна мудрість говорить: «Виховати крилатого може лише крилатий». Саме тому свої «крила» я постійно намагаюся підживлювати сучасними методичними новинками, підходами та технологіями.
«Учитель – це не професія. Це стан душі. Це спосіб життя». Цю фразу я часто чую від свого колеги і відчуваю, що відповідаю займаній посаді. Від моєї діяльності залежить яким прийде в доросле життя майбутній лікар, будівельник, вчитель чи державний службовець. Саме тому не лише міцні знання повинен давати вчитель, а й вміння адаптуватися до суспільства, вміння жити, а цього можна навчити лише прикладом. До цього я й прагну, бути прикладом для своїх учнів.
Свою педагогічну працю я розпочала з посади вихователя дошкільного навчального закладу, де навчилася бачити в кожній дитині яскраве сонечко, барвисту квіточку. Пізніше перейшла до Новогригорівської школи на посаду вчителя української мови, літератури, зарубіжної літератури та російської мови. Нові горизонти відкрила переді мною ця професія. Нові мрії, прагнення, перші поразки та способи подолання труднощів. З 2009 року мене було призначено на посаду заступника директора школи з навчально-виховної роботи. З першим досвідом я зрозуміла, що вчительська професія – це не лише радість пізнання нового, не лише позитивні емоції від спілкування з учнями, це купа проблем, які потрібно постійно і негайно вирішувати: як зацікавити учнів предметом, як відреагувати на негідний вчинок учня з девіантною поведінкою, як організувати шкільний захід, як прикрасити зал, хто пошиє костюми для виступу, де взяти якісну музичну апаратуру…. А ще я не врахувала ненормований робочий день, безкінечні телефонні дзвінки, подання інформацій, звітів, моніторингів, негайна конкретна відповідь на запитання, «наказотворчість», наради, педради, виступи, плани… І чому доба має лише 24 години? Іноді від такого напруженого ритму «крила» опускаються, приходить час до професійного вигорання, але я не маю права цього показати. Адже я працюю вчителем, заступником директора школи, сільської школи. Всі чудово знають, що сільська школа – це радість села, це його надія. Я знаю, що я постійно в центрі уваги не лише своїх колег, учнів, їх батьків, а й інших жителів. І тому постійно тримаю руку на клавіші перезавантаження, хоча іноді й даю слабинку.
Я дуже люблю свою роботу, люблю свою школу. Новогригорівська школа – це світ дитинства і надії, де ні на мить не гасне натхненний пошук творчості, розуму й добра. Вона багато разів переживала реформи, але продовжує виконувати с вій основний обов’язок: навчати і виховувати.
